Записала Ірина Корчагіна, Agroexpert (Україна)
37 років. Керівник групи компаній «Сій добро». Заради практики в Німеччині та навчання відмовився від участі у чемпіонаті світу з пауерліфтингу.
У 2-му класі родиною переїхали до Сквири на Київщину. Це містечко втричі більше за Попільню, там є музична школа. Батьки бачили для нас, дітей, там більше можливостей для навчання та розвитку. Закінчив там школу. Як ми виросли, батьки повернулися назад у Попільню.
Школярем збирав із однокласниками буряки і картоплю в радгоспі. За роботу давали по маленькому мішечку зібраних коренеплодів.
Був справжньою втіхою для дідуся й бабусі. Вони виховали двох дочок: мою маму та тітку. Дід завжди мав для мене час і його розповіді були вельми цікавими. Ми разом багато майстрували.
Дід тривалий час працював на керівних посадах. Був директором хлібокомбінату та АТП. Ймовірно, керівні якості частково я успадкував саме від нього.
90-ті роки були скрутними для нашої родини. Батьки після роботи в школі поралися по господарству. Тримали свиней, кролів. Моїми обов’язками було збирати кропиву, бур’ян для худоби тощо. Заготовляли дрова самотужки, випікали хліб. Батьки ніколи не зізнавалися про труднощі, дбали, аби ми з сестрою отримали якісну вищу освіту.
У школі зайняв третє місце на обласній олімпіаді з німецької мови. Два наступні роки був другим. І це попри те, що моя школа розташовувалась на околиці й за рівнем навчання прирівнювалась до сільської. Мали дуже доброго вчителя, навіть співали з ним під баяна пісні німецькою. Він заохочував вивчати мову, мотивуючи це тим, щоб колись поїхати до Німеччини. Тоді це було недосяжною мрією. Де та Німеччина, а де я, простий український школяр зі Сквири.
Мені було непросто в школі, бо був учительським сином. Не міг особливо виділятися, бо мою поведінку оцінювали через призму посади батьків. Вчився добре, але мені було нудно.
Дуже вдячний своїм батькам, що вони надавали можливість мати власну думку і не нав’язували своєї. Школярем я мав певну міру свободи у діях та прийнятті рішень. Батьки, ймовірно, обережно коригували та контролювали мої дії власними способами, проте я не відчував цього.
Перші заробітки мав у шкільні роки за випасання колгоспної худоби, котру я пас разом із двома друзями. Колгосп платив тоді непогані гроші. В той час якраз були в обігу купони. Зароблене витрачав на взуття, одяг, шкільне приладдя.
Батько казав: «Будь ким завгодно, тільки не вчителем». Адже на вчительські заробітки було важко прогодувати родину. Його життя було непростим, хоча робота – улюбленою. На 60-річчя привітати його зібралося багато колишніх учнів.
Завдяки успіхам у вивченні німецької були міркування навчатися в «інязі», але прихильність до агро виявилась сильнішою. Навчався на бюджеті в аграрному університеті у Києві, нині НУБіП. Саме тоді відкрилась нова спеціальність – «Екологія та охорона навколишнього середовища».
Німецька мова допомогла мені вступити до аграрного університету. Прохідний бал був 9. Я здав іспит з біології на 4 та німецьку на 5. Під час екзамену з німецької я набагато швидше за інших виконав завдання, чим здивував себе та викладачів.
Квиток із Києва додому на автобусі коштував 5 гривень. А стипендія була 9 гривень, підвищена – 11.
На третьому курсі навчання брав участь у відборі на сільськогосподарську практику. За рік знову спілкувався з німцями, які проводили відбір. Пізніше раптово повідомили, що мене відібрали і щоб пакував валізи.
Заради практики в Німеччині відмовився від участі у студентському чемпіонаті світу з пауерліфтингу. До змагань лишалося три тижні. Мав мудрого тренера, нині він президент Федерації пауерліфтингу України та тренує національну збірну. Якби він порадив тоді обрати змагання, то лишився би, адже дуже йому довіряв. Зрозумів, що у спорт можу завжди повернутися, а практика за кордоном була на той час рідкісним шансом. Зі ста студентів мого курсу лише три-чотири отримували його.
Через три місяці практики в Німеччині дізнався, що можу вступити там на навчання. 6-місячна практика була частиною підготовки та вступного випробування на навчання у сільськогосподарський університет прикладних наук «Вайєнтштефан». Спілкувався з українськими студентами, які вже там навчались, та загорівся бажанням вступити туди.
У німецькій родині годував та доглядав 400 бугайців. У сім’ї до мене ставилися як до члена родини, не вказували, що я практикант, а вони господарі. Землі господарства були розташовані на території Східної та Західної Німеччини, мені навіть показували, де був колишній кордон.
За півроку практики в Німеччині взнав більше, ніж за чотири роки навчання в українському виші. Зазвичай наші випускники ще мають вчитися на роботі. У Німеччині після закінчення університету випускник є готовою «бойовою одиницею» та може самостійно виконувати завдання і приймати рішення. Під час навчання студенти вирішують дуже багато практичних задач, тому здобута освіта одразу використовується в професії.
Написав німецьку магістерську роботу про маркетинг аграрної техніки. Готувався працювати у цьому напрямі в Україні. За прикладом старших випускників хотів бути співробітником місцевого представництва австрійської чи німецької агротехнічної компанії.
Наміру лишатися у Німеччині не мав. Шкода було здобутих знань, диплому та затраченого часу, аби працювати робочим на фабриці, як це робили інші.
На сільськогосподарській виставці в Чубинському познайомився з представниками австрійської компанії IMS Agrartechnik. Вони саме набирали співробітників для українського офісу. Тож я почав там працювати і відповідав за продажі ґрунтообробної техніки в Житомирській області. Пізніше очолив проект з реалізації обладнання для свинарства. За два роки мене призначили виконавчим директором.
Багато моїх колишніх колег, з якими починали разом працювати, нині мають власний бізнес або займають керівні посади. Можу не задумуючись назвати імена 5–7 осіб, усі вони є випускниками німецького вишу. Компанія IMS Agrartechnik була кузнею кадрів та притягувала амбітних людей. Водночас розквіт її припав на 2005–2007 рр., тоді склалися сприятливі умови для ведення бізнесу та іноземних інвестицій. Проекти з’являлися швидко, як гриби після дощу.
Жодна сівалка чи комбайн не зроблять людину щасливою. Тільки одна людина може зробити щасливою іншу. З цією філософією я намагаюся жити і працювати. Це, мабуть, найголовніше чому я навчився у колишнього керівника IMS Agrartechnik Йозефа Мюльнера. Він був генієм комунікації, всі клієнти були в захваті від нього. Своїм працівникам він не давав жодних вказівок згори. Ми вчилися у нього бізнесу природньо, подібно до того, як діти вчаться ходити.
Завжди хотів працювати з унікальними проектами та продуктами. Яких немає в конкурентів, або вони мають якусь особливу цінність чи проектне рішення для клієнтів.
Нині всередині компанії маємо кілька різних напрямів для галузі тваринництва. Портфоліо створювали, виходячи з потреб та запитів клієнтів, з якими вже працювали до цього. Нині вони бажають втілювати з нами нові проекти.
Обираючи співробітника, керуюся міркуванням, чи готовий віддати йому найціннішого клієнта. Якщо виникає довіра та відчуття надійності, людина має великі шанси працювати у нас і рости над собою та щось розвивати самостійно. Інші критерії – другорядні.
Ніколи не хотів бути паразитом суспільства. Для мене важливо приносити реальну користь. Дуже подобається щось створювати. Пишаюся, коли на місці, де було голе поле з нашою допомогою за кілька років починає функціонувати свинокомплекс на 40 тис. відгодівельних місць чи стоїть комбікормовий завод, який забезпечує великі підприємства кормами. Я тоді отримую відчуття потрібності, яке мотивує мене щодня приходити на роботу.
Перед початком кожного проекту максимально уявляю кінцевий результат. Усі об’єкти на початку проектують наші інженери, прокреслюють 3D-вимірні моделі, усі деталі також погоджуються із замовником.
Перебування в середовищі з великою конкуренцією, амбітними людьми підштовхує до розвитку.
Вважаю себе дисциплінованою людиною. Адже дисципліна дозволяє займатися обраною справою та досягати успіхів. Що дисциплінованіша людина, то більшого вона досягає.
Усі мої інтуїтивні рішення були правильними. Внутрішні, інтуїтивні думки й рішення «тут і зараз» найчастіше вдалі. Часто людина їх «пропускає» через своє раціональне розуміння, власний досвід, стереотипи.
Неправильних рішень не існує. Із прийняттям вибору перекреслюються всі можливі альтернативи. Їхніх наслідків уже ніхто не знатиме. Приймаючи рішення, ми обраємо рух конкретним шляхом.
Успішність для мене – це і зворотний зв’язок від наших клієнтів. Коли вони задоволені, їм подобається з нами співпрацювати, тоді поважають нас як партнера. Вдосконолюватися можна постійно. Тож ми завжди намагаємося поліпшувати себе і свою роботу, щоб наші клієнти були задоволені співпрацею.
Усі проекти об’єднали під гаслом – «Сій добро». Шукали слово, яке б поєднало наші принципи роботи. Таким для нас стало «добро». На логотипі компанії зображений сонях. Хочемо своєю діяльністю, вчинками, роботою нести добро, благо нашим клієнтам, як в матеріальному, так і в духовному сенсі.
Наша компанія є своєрідним містком, який мовно та ментально пов’язує українських клієнтів та іноземних виробників обладнання. Деякі речі, які в наших умовах усі вважають звичними, вельми дивують іноземців. Водночас німці, приміром, люблять, коли все йде за певним планом, тоді як наші люди більш спонтанні. Ми пояснюємо ці розбіжності та допомагаємо всім партнерам якісно працювати разом та успішно реалізовувати ці проекти.
Погоджуюся, що за успішним чоловіком стоїть сильна дружина. Вдячний за підтримку своїй «другій половинці». Крім того, що вона займається дітьми, виконує багато фінансової роботи у компанії та бере участь у реалізації структурних змін.
Хотів би, щоб мої діти були самодостатніми людьми. Аби вони без моєї допомоги могли знайти своє місце під сонцем і досягали чогось самі. Своїм же завданням вважаю дати дітям якісні знання та освіту ще в дошкільному віці. Вже на початковому етапі хотілось би максимально закласти фундамент для вивчення іноземних мов тощо. Хочеться, щоб вони навчилися слухати себе, приймати рішення, покладаючись на інтуїцію.
Люблю проводити час із дітьми. Особливо в тому віці, в якому вони перебувають зараз – «чомучки». Вони багато чого запитують, хочеться спілкуватися з ними, розповідати все, що знаєш, пояснювати своє бачення, чути їхні міркування.
Микола Демчак
37 років. Народився в Житомирській області, смт Попільня у вчительській родині. Батьки зараз на пенсії. Тато Василь Миколайович викладав географію та біологію, мама Ольга Федорівна – зарубіжну літературу. Родиною проживали у малогабаритній «хрущовській» квартирі у Сквирі Київської області. Микола закінчив там школу. Тричі здобував призові місця на шкільній обласній олімпіаді з німецької мови: третє та двічі друге. Закінчив Національний аграрний університет у Києві, нині НУБіП, за спеціальністю «Екологія та охорона навколишнього середовища». Навчався на магістра в аграрному університеті прикладних наук Вайєнштефан-Тріздорф у Німеччині (Баварія). Після закінчення працював менеджером та керівником пректів у представництві австрійської компанії IMS Agrartechnik. За два роки став виконавчим директором. Нині очолює групу компаній «Сій добро», яка включає представництво авcтрійської «Бройєр Штальтехнік ГмбХ» (обладнання для тваринницьких приміщень та вентиляції) та німецької «Бушхофф-Україна» (комбікормові заводи) компаній.
У студентські роки професійно займався пауерліфтингом, нині намагається підтримувати форму.
Має молодшу на три роки сестру Наталю. Вона працює разом зі своїм чоловіком, професійнім звукорежисером, у кіносфері.
Одружений, дружина Катерина допомає вести бухгалтерію у компанії. Виховують трьох дітей: Семирічну Машу, Олександра – 5 років і півторарічну Вікторію. Проживають у Борисполі на Київщині.
