За матеріалами компанії Bioveta, a. s.
Бактерія Haemophilus parasuis є поширеним складником мікрофлори дихальних шляхів свиней, що спричиняє специфічне захворювання, т. зв. хворобу Глессера, або септицемію, а в останні роки часто є причетною до виникнення респіраторного синдрому свиней (Porcine Respiratory Disease Complex – PRDC).
Із підвищенням концентрації свиней у господарствах та інтенсифікацією виробництва свинини зростає стресове навантаження на вирощуваних тварин, і цей мікроб поступово стає дедалі серйознішим загрозливим чинником, оскільки чималою мірою спричинює економічні втрати в сучасних свинокомплексах.
Історія
Захворювання було описано вже в 1910 р. (Глессер) у поросят із характерним запаленням серозних оболонок і суглобів. Шляхом ізоляції було виявлено бацилярні мікроорганізми, спочатку названі Haemophilus suis, а пізніше перейменовані на Haemophilus influenzae suis. Назва з Haemophilus parasuis є вживаною з 1976 року.
Збудник і його властивості
Н. parasuis належить до сімейства Pasteurellaceae. Він аеробний або факультативно анаеробний, нерухливий, поліморфний, має високу чутливість до впливу довкілля та дезінфекційних засобів і поза хазяїном довго не виживає. На основі вивчення поверхневих антигенів бактерії на сьогодні описано 15 серотипів із різним ступенем вірулентності, причому навіть у межах штамів одного серотипу. Вірулентні штами від авірулентних можна відрізнити методами молекулярної біології (ПЛР). Клінічна картина зараження дуже мінлива залежно від вірулентності штаму. Диференціацію штамів було узагальнено на основі серологічної класифікації згідно з дослідженням Kielstein-Rapp-Gabrielson т. зв. KRG-схемою. Ця схема ґрунтується на термостабільному солюбілізованому антигені, виявленому ID-тестом, що розрізняє нині 15 референсних серотипів. Утім, у рамках ідентифікації за допомогою ІD-тесту залишається відносно високий відсоток штамів, що не піддаються типізації, а також відбуваються перехресні реакції між окремими серотипами. На цій підставі сьогодні для серотипізації ізолятів H. parasuis використовують непряму гемаглютинацію (IHA), яка має вищу специфічність. Для уточнення типізації також можна застосовувати сучасні методи молекулярної біології (ПЛР).
На підставі типізації можна стверджувати таке:
1) Штами, виділені з полісерозитів і системних інфекцій, дуже схожі за профілем ДНК.
2) Штами, виділені з пневмоній, також відносно однорідні, але відрізняються від штамів із системних інфекцій.
3) Непатогенні штами є високо гетерологічними і значно відрізняються від патогенних.
Епізоотологія
Інфекція у свинарському господарстві має зазвичай ензоотичний перебіг, переважає інфікування внаслідок безпосереднього контакту. Занесення патогенних штамів найчастіше відбувається під час придбання тварин із заражених господарств. У разі занесення збудника у досі не заражене господарство сприйнятливими до інфекції виявляються всі вікові категорії тварин, причому спалах інфекції спостерігається у всіх вікових групах. Аналогічна ситуація трапляється в інфікованих господарствах під час інвазії нового вірулентного штаму.
У ензоотично інфікованих господарствах резервуарними хазяями інфекції є свиноматки і поросята, заражені під час лактації, – тобто ще в період до відлучення. Частота виділення патогенних штамів свиноматками є відносно низькою, і тому, як правило, лише невелика група поросят заражається патогенними штамами, проти яких утворює свій власний імунітет. Ці поросята пізніше стають субклінічними носіями. Решта поросят, які уникли патогенних штамів, захищені впродовж цього періоду колостральним імунітетом. У період додаткової підгодівлі поросят зазвичай у віці близько 5–6 тижнів відбувається зниження рівня колостральних антитіл, і під впливом стресових чинників у субклінічних носіїв зростає виділення патогенних штамів. Це означає зараження інших тварин вже без колострального імунітету, які не мають постінфекційного імунітету, розвинутого в період лактації. Таким чином, протягом цього періоду надзвичайно зростає ризик появи клінічних проявів хвороби. На власний клінічний перебіг захворювання найбільше впливає вірулентність патогенного штаму. За вірулентністю штами Н. parasuis можна поділити на три групи:
- Невірулентні й маловірулентні штами, характерні для ранньої колонізації. Спричинюють серозити, але не викликають системних захворювань (серотипи 2, 3, 4, 6, 9, 11, 15).
- Помірно вірулентні штами не є первинним збудником. Вони причетні до виникнення пневмоній, утім, не призводять до серозитів (серотипи 12, 14).
- Високо вірулентні штами, характерні для запізненої колонізації. Здатні викликати серозити і системне захворювання (серотипи 1, 5, 10, 13).
Клінічні ознаки
Проявляються вже невдовзі після настання хвороби, вони мають блискавичний або гострий перебіг, причому часто захворюють тварини в хорошій фізичній кондиції. Для загального захворювання характерно: висока температура, млявість, відмова від корму, задишка, опухлі суглоби, ламініт і почервоніння кінцевих частин тіла. Іноді з’являються підшкірні набряки повік та вух. У багатьох випадках можна спостерігати ознаки менінгоенцефаліту. Уражені тварини неспокійні, часто встають, пищать від болю, скрегочуть зубами і мають інші нервові симптоми, такі як некоординованість рухів та тремор. Їхня хода повільна, важка, некоординована; тварини часто займають позу «собаки, що сидить». З погляду диференціальної діагностики слід зважати й на решту гострих гарячкових бактеріальних та вірусних інфекцій, наприклад, викликаних Actinobacillus pleuropneumoniae, Streptococcus suis, Erysipelothrix rhusiopathiae, Mycoplasma hyorhinis, Influenzavirus тощо.
Патолого-анатомічний висновок
Типовими є насамперед фібринозні або серофібринозні плеврити, перикардити, перитоніти, артрити та гнійні менінгіти. Патогістологічне обстеження ушкоджень показує фібринозно-пурулентні запалення з інфільтрацією чималої кількості нейтрофілів та моноцитів. Високо вірулентні штами можуть викликати блискавичну септицемію, що призводить до раптової загибелі без звичайних патологоанатомічних змін.
Діагностика
Діагноз встановлюють на підставі клінічного обстеження, епізоотологічного дослідження, патологоанатомічної експертизи та підтвердження в лабораторії. Лабораторні дослідження спрямовано насамперед на отримання безпосереднього культурального доказу H. parasuis і, за можливості, на його подальшу типізацію. Під час інтерпретації культуральної експертизи слід розуміти, що H. parasuis є звичайним епіфітом верхніх дихальних шляхів, і тому виділення його з респіраторного тракту не може слугувати ознакою системної гемофільної інфекції. Діагностично значущим у такому разі є виявлення збудника в мозку або суглобах. З огляду на дуже широку антигенну мінливість та убіквітарне поширення H. parasuis серологічне дослідження на наявність специфічних антитіл для цієї інфекції не має практичного значення і його зазвичай не проводять.
Терапія та імунопрофілактика
Для подолання гемофільної інфекції в господарстві можна застосовувати як антибіотикотерапію, так і вакцинацію. Проте варто також усвідомити, що сприятливим чинником для розвитку інфекції стають незадовільні зоосанітарні умови, неправильна годівля і поганий менеджмент господарства. Лікування необхідно проводити тільки після визначення чутливості збудника, утім, загалом спостерігається висока чутливість Н. parasuis до антибіотиків і часто згадується тривало висока ефективність амоксициліну. Ще один спосіб подолання гемофільної інфекції – вакцинація. Про чинники вірулентності та протективні антигени у H. parasuis інформації немає, проте було підтверджено, що існує серотипно-специфічний імунітет. На ринку доступні в обмеженому асортименті комерційні вакцини, що містять специфічні серотипи або складаються з нетипізованих штамів. Найважливішим чинником ефективності вакцини є використання належного вакцинного штаму, зокрема наявність поширених високовірулентних серотипів. Схему вакцинації слід складати таким чином, щоб забезпечити імунітет поросят у період відлучення і після нього. Належну захищеність поросят надає головним чином достатній колостральний імунітет, індукований вакцинацією свиноматок до опоросу і доповнений згодом вакцинацією поросят після відлучення.
