Рудий & Рудий

0

Закінчення

Василь Усатенко, ветлікар (Україна)

Чим закінчиться незвичайна дружба свинаря Рудого та його нового підопічного – рудого підсвинка – і як вона вплине на майбутнє головного героя.

Свинар декілька разів на день повертався до Рудого лише для того, щоб почухати ніжний животик і почути, як задоволено рохкає його улюбленець. «Що, нікчемний кусок м’яса, – по-доброму приказував свинар, – любиш, коли тобі лоскотно?», а Рудий у відповідь на пестощі падав на бік і задоволено погоджувався благим «У-у-уи, у-у-уи».

Поступово Рудий засвоїв усі тонкощі своєї праці: він швидко наводив лад у корпусі, своєчасно усував неполадки. Дивно, але в нього залишалось вдосталь часу на відпочинок. Не гербуючи сусідством зі свинями, роботяга, підстеливши куфайчину, лягав у вільній клітці й солодко засинав у післяобідній час (саме в цей час усі інші обідали і його ніхто не міг потурбувати). Незважаючи на галас свиней та безперервну роботу двигунів вентиляції, на пилюку та сморід, на настирних мух і незручну постіль – це був не сон, а сеанс терапії для змученої душі свинаря. Він отримав змогу прокидатися не від того, що його хтось штовхає під бік, а від того, що він насправді виспався. Рудий пригадав, яке благо потягнутися всім тілом, а потім розслабившись, так і залишитись лежати, розкинувши кінцівки в усі боки. Несподівано звільнилися думки Рудого, він пригадав, що йому ще немає ще двадцяти п’яти років, він почав планувати своє життя на кілька днів наперед; навіть почав мріяти, майже як у дитинстві, про новенький мотоцикл, обов’язково з коляскою (щоб більше влізло!), про новий мобільний телефон із музикою й (обов’язково!) з ліхтариком. У нього з’явилися сили для того, щоб виказувати достойний супротив пихатій Наталці, і не примітивною бійкою, а твердим, мов камінь (щоправда, лайливим) чоловічим словом. Він почав роззиратися навкруги: насолоджувався літнім теплом, почав чути як щебечуть пташки, напруживши свій зір, жадібно роздивлявся як ластівки ліплять гніздечка під покрівлею корпусу. Навіть у самому корпусі він уздрів декілька цікавих, з небувалим візерунком на спинах та великими лапами, павуків, що зіткали свої тенета над перегородками.

Та справжньою розрадою для нього було романтичне спілкування з Рудим. Порося дивним чином відчувало, коли біля клітки зупинявся його покровитель: щоб воно не робило в цей час, чи то солодко спало, чи то воювало за місце біля корита, воно обов’язково поверталося до свинаря. «Ах ти, сучка підлеслива, – лагідно приказував Рудий, простягаючи до порося руку, – що скучило за мною?». Порося ж мліло від кожного дотику свинаря, мружило маленькі оченята, задоволено кувінькало і, здавалося, дуже сумувало, коли залишалось без пестощів. Іноді Рудий так захоплювався поросятком, що починав із ним розмовляти, як розмовляють зі старим товаришем. Розповідав про своє нікчемне життя, зізнавався в помилках, розкаювався в гріхах, та поросяті це все було цікаво доти, доки рука свинаря пригладжувала ніжну щетинку на свинячому животику.

Одного разу до корпусу завітав начальник цеху. Він був схвильований, оглядався на всі боки, волав про наведення порядку. «Поїлки передивись, вентиляцію налагодь, станки щоб аж блищали!, – пояснював він, несамовито махаючи руками, – наприкінці тижня має приїхати англієць, дивись щоб все було «ОК», зрозумів?». «Зрозумів, але в мене все здається в порядку», – заперечив Рудий. «У порядку!?, – обурився шеф, – та ти подивись…», – начальник цеху роззирнувся на всі боки та коли підняв голову догори, вибухнув – «Ти подивись яке в тебе павутиння, наче тут і люди не живуть! Негайно приберись!».

Рудий підняв голову й довго мружився, щоб спіймати необхідний фокус, і побачив нашарування брудних тенет, які заповнювали весь простір під стелею. Звісно, за один день вони не виникли, але через слабкий зір свинар просто не міг його роздивитись. Озброївшись віником підв’язаним на довгу пластикову трубу, свинар почав боротися з огидними «прикрасами». Все було не так просто – щойно він видаляв старе, забруднене пилюкою та дохлими мухами, павутиння, зі стелі спускалися нові павутинові шматки. Звісно, в ці дні Рудий прокльонами пригадував тих красенів павуків, якими ще недавно милувався, але переміг і цю стихію.

Настав довгоочікуваний день приїзду Джона, до якого вже всі приготувалися. Та цього ранку Рудого чекав сюрприз, неприємний сюрприз. Коли він обходив корпус, несподівано відчув відразний сморід гнилої плоті. Рудий почав стрибати з клітки в клітку, поки в темному кутку одного зі станків не натрапив на залишки від загиблої свині, яку радісно терзали інші свинюки. Від смороду та паскудного видовища Рудий відчув як болісно стиснуло шлунок. Свинар схопив слизькі кінцівки та потягнув падло до хвіртки. Свині ж почали обурено рохкати та навіть атакувати викрадача їхньої забавки. На щастя, все минулося: Рудий встиг витягти залишки свині з корпусу, там їх швиденько завантажили на ківш трактора і вивезли до спеціального бункера. Звісно, відгодівля свиней не миналася без втрат, без загибелі. Видаляти трупи з приміщення теж обов’язок свинаря, та саме цей труп було видалено несвоєчасно, через що він і засмердівся. Напевно, через прокляту підсліпуватість Рудий не зміг своєчасно розгледіти мертву тварину. Як би це трапилось при англійцеві, то було б непереливки ні начальнику цеху, ні ветеринару, ні, певно що, свинарю.

Рудий, віддихуючись від смороду біля дверей корпусу, несподівано усвідомив те, що час біжить досить швидко, свині швидко ростуть і не довго залишилось чекати дня, коли поголів’я з карантинного корпусу благополучно здадуть на м’ясокомбінат. І Рудого теж.

Нарешті завітав до показового корпусу і містер Джон зі свитою. Англієць вразив Рудого посмішкою, яка не сходила з його обличчя, – здавалося, що гість завітав у чиюсь привітну оселю, а не до свинарника. Він поспіхом щось пояснював через перекладача, але не затримався в корпусі більше ніж п’ять хвилин. Рудий із полегшенням зітхнув, коли побачив на виході задоволене обличчя начальника цеху.

Усвідомлення того, що скоро він втратить, можливо, єдину істоту, що справді рада зустрічі з ним, таким яким він є, змінила Рудого. Він, як і раніше, відвідував свого улюбленця, що був вже під сотню кілограм живої ваги, але чомусь соромився дивитися йому в очі. «Ти ж звичайна свиня, – промовляв він до Рудого, – тебе й зачали, й народили, і відгодували для того, щоб забити на м’ясо. Я сам шинку знаєш як люблю? Але чому мені тебе так шкода?». Звісно, запитання залишилось без відповіді.

Одного дня шеф виголосив Рудому новину – «Усе, Рудий, «шара» скінчилася, з понеділка йдеш на загальний розклад! А ще через тиждень здаємо твоїх вихованців». Свинаря це не здивувало, він і сам години рахував до кінця карантинної вахти, але озвучення цього з вуст шефа підгонило Рудого. Настав час щось вирішувати.

Рудий підійшов до свого свинотовариша. Як і завжди, він пестив його, чухаючи за вушком та лоскочучи черево, а той виказував задоволення рохканням, падав на бік та втішно вивалював живіт. «Ну що ж, іржавий, пожив і досить, загинеш молодим та красивим, так зате будеш смачним, напевно, як ніхто інший». Рудий, зовсім по-дитячому, подумав про те, що можна свиню вкрасти і поселити вдома, можна спробувати, як варіант, хоча б таємно перегнати його з корпусу в корпус, так, можливо, він ще якийсь місяць проживе, а може його просто виштовхати з корпусу, щоб він хоча б побігав перед смертю, світ побачив та свободи хапанув. Було зрозуміло, що яким би не став близьким Рудий для Рудого – він приречений.

Свині на вивантаження йшли, як і завжди, нелегко, але Рудий після значного відпочинку, здавалося, гнав їх майже одним криком. За звичкою і професійним етикетом він кричав на всі груди, і лайкою виказував серйозність своїх намірів. Та щось змінилось, щось перевернулося в поглядах Рудого. Тепер він думав не про те «які ці свині все-таки нікчемні тварюки», а про те, що галасливий та безжальний свинар, зі щитом та хлопавкою в руках, буде для цих тварин останнім земним жахом. «Вони кайфували, як могли, не дубіли від холоду, їли скільки хотіли, – подумки філософствував Рудий, поки проштовхував галереєю черговий гурт свиней, – та настав той день, коли прийдеться сплачувати за рахунком. До того ж останній ранок їхнього життя, що примушує їх очікувати так, як ніколи до цього, вже прийшов, а попереду лише повний і безповоротний кінець».

У останній тиждень відгодівлі Рудий, звісно, навідувався до свого улюбленця. Він, як і завжди, любо схилявся, щоб почухати черево вже стокілограмового кабанюки, той же, за звичкою, мило кувінькав у відповідь та точився від задоволення. Свинар якось навіть намагався попрощатися з Рудим, а потім зрозумів, що ні Рудому-свині, ні Рудому-людині, це не потрібно. Можливо, для того щоб не бути зрадником, Рудий уник особисто вигонити Рудого. Так вони й розлучилися, без прощання.

Рудий знайшов сили змінити своє життя: стосунки з лукавою Наталкою розірвав, хатинку продав, переїхав до міста, влаштувався на роботу з непоганою зарплатнею і зарікся працювати на свинокомплексі.

***

Свинарство – це така загадкова галузь, що здатна як здивувати, так і розчарувати. З одного боку все математично прораховано, від швидкості потоку повітряних мас у приміщеннях до поживності та складу кормів, з другого – свині мають здатність дивувати результатом, який неможливо передбачити.

Здавалося, містер Джон знає про свиней все, до найменших дрібниць. Можливо, саме тому, неважливо чи він оглядав добових сисунів, чи розтинав трупи «загибликів», чи проводив нараду, він завжди посміхався. Це був вираз щастя людини, яка займалася тим, що було йому приємно.

– Good evening! – чемно привітався англієць з присутніми на черговому вечірньому засіданні спеціалістів.

Він швидко оббіг усіх поглядом та зробив зауваження, яке майстерно продублював перекладач.

– Чому ви не посміхаєтесь? Усміхніться, все чудово!

Присутні неохоче зобразили посмішку. Кожен думав про можливі й неможливі неприємності, які можуть виникнути після професорських зауважень, тому й вигляд мали сумний.

– Ви успішно виконали дуже велику роботу щодо оздоровлення поголів’я, – продовжував Джон, – посмішка не має сходити з ваших облич навіть коли спите! А ви сидите такі засмучені, наче потрапили під дощ без парасольки.

Останній афоризм Джона справді викликав щирі посмішки на обличчях свинарів, від яких Джон теж жваво підсміхнувся і сьорбнув незмінного чаю.

– Те, що я вам хочу розповісти сьогодні, – через мить почав свою лекцію професор, – не перекреслює нічого з сучасних технологій та доводить, що ми багато чого не знаємо про галузь у якій працюємо…

Джон заходив здалеку. Він через проектор показував відео про те, як десь у сонячному Китаї, під час переміщення свиней, їх кидають, як шматки м’яса, демонстрував кадри, які свідчили про безмежний страх свиней перед людиною, що зайшла в загін. Його коментарі, уквітчані жартами, пожвавили присутніх, дехто навіть вдало вставляв «свої п’ять копійок», від чого зала для нарад зігрілася сміхом.

– Я хочу, – після невеличкої перерви і чергової чашки чаю, вимовив Джон, – щоб ви навчились спілкуватися зі свинями. Ви маєте недосяжну для інших можливість – щодня розмовляти з цими чудовими тваринами, при цьому ще й отримувати зарплатню. Нехай усі думають, що ветеринари схибнулися – не зважайте! Вітайтеся зі свинями кожного ранку і щовечора кажіть «до побачення». Не бійтеся зайти до загону, не для того, щоб виокремити хворого чи перевірити годівницю, а для того, щоб торкнутися п’ятачка чи почухати за вушком поросятко.

Свинарі раптово завмерли та понурили голови. Дехто важко припускав, що віддаватиме шану свиням, та при цьому яскраво уявляв, як будуть жартувати над ним інші робітники. Це здавалося складніше, ніж боротися з численними гризунами чи витримувати тварин у ізоляторах.

– Для чого це все потрібно? – з незмінною посмішкою запитав присутніх Джон і, не почувши відповіді, без поспіху пояснив.

– На підприємствах, де персонал ставиться до свиней обережно та з повагою, де свині відчувають себе в безпеці і не бояться людей, загальні промислово економічні показники на кілька відсотків вищі. Виявляється, що досягнути поліпшення можливо ще таким прийомом.

– Це тільки гра! – бадьоро нагадав Джон, дивлячись на знов змарнілу публіку.