Костриця червона ефективна проти ерозії

0

Рід вівсяниця або костриця налічує близько 300 видів, поширених у нетропічних областях обох півкуль. Окремі представники роду ростуть у гірських районах тропіків. Костриця має вагоме значення для трав’яного покриву луків, як домінантна кормова рослина.

 Костриця червона (Festuca rubra) – багаторічна нещільнокущова злакова трава. Росте в природних умовах лісової, лісостепової зон та гірських областях Північної Америки, Європи й Азії. Зустрічається частіше на суходолах, заливних низинних луках, інколи на торфовищах, болотистих луках, солончакових і піщаних землях. Зимостійка, витримує весняні приморозки та нетривале затоплення талими водами (до 20–30 днів). Слабопосухостійка, не переносить засолених ґрунтів, для неї придатніші супіщані й легкосуглинкові.

Костриця пасує для створення культурних багаторічних пасовищ на землях із легкими ґрунтами й осушених болотах, добре відростає після 3–4-х стравлювань. Її охоче поїдають у сіні. Кострицю червону широко використовують як низовий злак другого ярусу. В посівах культура тримається 10 років і більше. Оскільки це невелика сланка рослина, вона добре пристосована заповнювати нижню частину рослинного пологу пасовища і в літній період, коли в травостої є високорослі види, менше стравлюється. Восени має високий вміст білка (15%), коли інші види злакових трав грубіють. Цей вид росте далі на північ за більшість вирощуваних злаків. Добре почувається у травосуміші з люцерною, конюшиною повзучою і рожевою, кострецем безостим. Костриця червона утворює щільну дернину й витримує витоптування, тому її використання – добрий спосіб боротьби з ерозією.

 Біологічні характеристики

У межах виду є два різновиди: костриця кущова і кореневищна, остання має значення для пасовищних, а перша – для сінокісних травостоїв. Обидві мають невеликі, загострені, складені вздовж яскраво-зелені листки. Короткі бурі кореневища дають змогу рослинам другого виду розростатися на площі декількох квадратних метрів, а рослини першого виду, навпаки, не мають кореневищ. Коренева система добре розвинена, проникає у ґрунт на 125 см завглибшки.

Стебла прямі або нахилені, голі, тонкі, малооблистнені, заввишки 60–80 см. Переважають вегетативні вкорочені й подовжені пагони, добре облистяні, зелені й червонуваті.

Листки здебільшого прикореневі, інколи ребристі, нижні завдовжки 35–40 см, яскраві зелені й червонуваті з країв, а зверху шорсткі.

Суцвіття – нещільна волоть, після цвітіння стиснута, завдовжки 9–12 см. Насіння шилоподібне, видовжене, бурувате. Маса 1000 насінин – 1–1,3 г. Навесні відростає рано і швидко нарощує зелену масу, придатну для стравлювання худобою, рано достигає, витримує весняні й осінні приморозки до мінус 3–5°С. Має найвищу серед злакових трав кущистість: на другий рік життя має 120–150 пагонів, на третій – 490–560 (до 780).

 Вирощування на насіння

Кострицю розмножують насінням і частинами куща. Культура потребує якісної передпосівної підготовки ґрунту. Норма висіву насіння в пасовищних травосумішках становить 5–6 кг/га, у сінокісних – 8–10, у чистих посівах – 16–20 кг/га. Насіння загортають завглибшки 1,5–2 см. У рік сівби росте порівняно повільно, повного розвитку досягає на третьому році життя. Цвіте у червні, достигає на насіння в липні. Вегетаційний період триває 80–95 днів. Після скошування і випасання травостій костриці добре відростає, особливо в районах зі сприятливою вологозабезпеченістю.

Повного розвитку насіннєві рослини досягають на 3–4-й рік життя, зберігаючи високий рівень продуктивності біомаси протягом 4–6 років. Насінництво костриці червоної ускладнене швидким зрідженням у травостої генеративних пагонів, особливо кореневищних форм, порівняно легким виляганням насінницьких посівів за надмірного азотного живлення та малій урожайності насіння. Більш продуктивними є сорти кущової форми.

На насіння кострицю висівають широкорядним способом із міжряддями 45–60 см, радше в літні строки, на забезпечених вологою ділянках. Урожайність насіння сягає 1,5–2 ц/га.

 Вівсяниця (костриця) червона в травосумішках

 Вчені та практики стверджують, що травосумішки врожайніші й довговічніші, а їхній урожай за роками використання більш вирівняний, аніж у чистих посівах. Сумішки повніше використовують сонячну енергію, поживні речовини й воду, ніж окремий вид. У несприятливих умовах, коли окремі рослини випадають із травостою, інші розвиваються краще. За випадання бобових їхнє місце займають стійкіші злаки, а не бур’яни.

Основна маса коренів злакових та бобових трав розташовується в орному шарі ґрунту. Проте мичкувата система злаків розміщується мілкіше (хоча окремі корені проникають на глибину 1,5 м), і бере вологу та поживні речовини із верхніх шарів ґрунту. Тому злакові для свого росту й розвитку потребують більше вологи, ніж бобові.

Стрижнева коренева система бобових багаторічних трав проникає значно глибше (конюшини до 1–3 м, люцерни до 3–4, еспарцету до 3–6 м), і значну частку поживних речовин та вологи засвоює з глибших шарів.

Бобово-злакові травостої не потребують азотних добрив, містять більше протеїну, макро- та мікроелементів, краще поїдаються худобою у пізніші фази розвитку. Бобові трави мають у своєму складі естрогени, які позитивно впливають на приріст живої маси й запліднюваність корів. Проте бобові компоненти (особливо конюшина лучна) випадають уже за 2–3 роки, викликають захворювання тварин на тимпанію.

У зеленій масі злакових трав за підживлення азотними добривами підвищується вміст нітратного азоту, знижується вміст цукрів та засвоюваність тваринами мікроелементів. Злакові трави потребують порівняно з бобовими менше калію, фосфору й кальцію, але більше азоту, яким їх частково забезпечують бобові трави.

Щоб травосумішки забезпечували високі й стабільні врожаї, слід зважати на їхні біологічні й господарські особливості, ґрунтово-кліматичні умови, спосіб використання.

Обираючи вид трав та визначаючи частку кожного виду, слід врахувати передбачуваний термін використання травосумішки. За нетривалого використання (2–3 роки) травосумішки можуть бути простими – 2–3 види. За середнього (4–6 років) – із 3–5 компонентів. Користування травостоєм понад 7  років потребує розширення складу травосумішки до 4–6 і більше видів.

Склад травосумішки залежить і від способу її використання. У сінокісні сумішки низові трави не вводять зовсім, для тривалого сінокісно-пасовищного, а надто пасовищного використання травостою, обов’язково додають низові трави.

Верхові трави відзначаються високорослістю (60 см і вище). На них розвивається багато видовжених вегетативних стебел, а також зеленої маси (листя) у верхній частині рослини. До верхових трав належать переважно злакові: стоколос безостий, тимофіївка лучна, костриця лучна, райграс високий, грястиця збірна, очеретянка звичайна тощо.

На низових травах розвивається багато прикореневих листків, а також вегетативні пагони до 40–60 см завдовжки. До цієї групи належить райграс пасовищний, тонконіг лучний, мітлиця звичайна, костриця червона, біловус. Низові трави стійкіші до випасання. Найбільш довговічні злакові (тонконіг лучний, стоколос безостий, лисохвіст лучний, костриця червона, тонконіг болотний, райграс пасовищний тощо) та бобові трави (конюшина біла, люцерна посівна, лядвенець рогатий) додають у травосумішки для використання протягом 7 років і більше.

Грястиця збірна і райграс багаторічний не витримують морозних малосніжних зим. Погано переносить коливання температури конюшина лучна (червона). Зимостійкіші стоколос безостий, тонконіг лучний, тимофіївка лучна, лядвенець рогатий.

Пасовища інтенсивного використання слід залужувати травосумішками стійкими у пасовищному використанні. Найбільш пасовищевитривалі райграс пасовищний, тонконіг лучний, костриця лучна і червона, грястиця збірна, лисохвіст лучний та конюшина повзуча. До середньовитривалих відносять люцерну, конюшину лучну, стоколос безостий, тимофіївку лучну, лядвенець.

Ранні й пізні сумішки мають становити у пасовищному покриві не більше 25–30% кожна, середні – 70–75%. Застосування двох-трьох сумішок, які достигають неодночасно, на одному пасовищі, дає змогу без зниження врожаю і без погіршення якості корму подовжити період випасання в першому циклі на 18–20 днів, а у наступних циклах ще більше.

За формування першого травостою поряд із конкурентоздатністю на ранніх фазах розвитку вирішальне значення має норма висіву окремих видів. Для кожного виду є певна норма в межах якої він досягає максимальної конкурентоздатності – критична норма висіву. Німецькі вчені встановили такі критичні норми висіву: райграс багаторічний – близько 3 кг, вівсяниця лучна – близько 15, конюшина біла – близько 5 кг/га. По грястниці збірній і тимофіївці лучній – близько 4 кг/га. Якщо необхідно стимулювати розвиток слабких видів, то це можна зробити лише шляхом зменшення норми висіву сильніших видів, але не завдяки підвищенню норми висіву перших і збереження її для інших.

таб 1

Cорти костриці

Нині в реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні, занесено 23 сорти костриці червоної та 4 костриці червоної мінливої.

За результатами оцінки якості основних видів газонних трав, які вирощували 12 років на одному місці в Національному ботанічному саду ім. М. Гришка НАН України (за 6-бальною шкалою), видно, що за умови тривалого вирощування основних видів газонних трав на одному місці (12 років) вони зберігають декоративність (щільність) по-різному. Це підтверджують показники якості травостоїв: вищу якість (6 балів) спостерігали у костриці червоної сортів Сирецька 01, Янка, Агата та у костриці овочевої сорту Забава; відмінна якість (5 балів) – на травостоях костриці червоної сорту Фріда, костриці різнолистої сорту Ізумрудна та костриці тонколистої; поганою якістю (2 бали) відзначилася костриця овеча сорту Торнамент. Найкращими видами газонних трав для створення багаторічних травостоїв в умовах досліду є: костриця червона, різнолиста та тонколиста.

таб 2

 

ЗАЛИШТЕ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here