Рудий & Рудий

0

Василь Усатенко, ветлікар (Україна)

Чи таке просте життя звичайного свинаря Рудого, щоденним товариством якого є зграйка свиней на відгодівельному комплексі. Втім, одного разу в його звичному розкладі сталися зміни.

Весняний вечір заповнив офісну залу засідань промінням вечірнього сонця та приємним вологим теплом. Практично весь простір зали займав овальний стіл, за яким рясно повсідалися працівники. Тут були фахівці, які працювали на різних фронтах великого підприємства, що займалося вирощуванням як товарних, так і племінних свиней.

Нараду вів життєрадісний містер Джон, професор світового рівня в галузі свинарства, який терпляче чекав поки перекладач доведе до відома присутніх кожне його слово. Щоправда, деякі володіли поверхневими знаннями англійської і встигали стримано посміхнутись, або погоджуючись, кивнути головою у відповідь на сказане промовцем.

– Що, крім додавання чудодійного специфічного препарату в корми, потрібно зробити, щоб нейтралізувати хворобу нашого поголів’я свиней, яка нам сильно дошкуляє?

Більшість присутніх опустило очі, уважно вдивляючись у свої записи. За останні лекції містер Джон стільки важливого повідав, що було важко виокремити щось найвагоміше. Промовець терпляче чекав на відповідь, спробував поставити запитання по-іншому.

– Без чого всі затрати на медикаменти позбавлені сенсу і що всі зусилля зведе нанівець?

Джон із нетерпінням та з незмінною посмішкою дивився на слухачів. Складалося враження, що він не на виробничій нараді вирішує важливе корпоративне питання, а в якомусь клубі загадує друзям шараду. Оскільки професор був одягнений у простору футболку, з зображенням свинячої пики, лектор не виглядав як поважний бос. До того ж він смакував чай, закушував його цукерками, якими охоче пригощав усіх. Розкішна шевелюра та дещо валькувата постава робили з професора-консультанта, навіть з огляду на те, що він не розмовляв «по-нашому», «свого в дошку» хлопця, та це зовсім не звільняло свинарів від потреби відповідати.

– Без чого будь-яке тваринницьке господарство, так чи інакше, приречене на збитковість, а то й на повне знищення?

  • Без біобезпеки, – несміливо промовив хтось із зали.

Напевно, Джон вже вивчив деякі слова і не чекаючи перекладу задоволено вигукнув – «Yes, of course!»

– Цілковито зрозуміло, що замало оздоровити поголів’я, – неквапливо дублював, сказане Джоном, перекладач, – треба забезпечити стабільність цього стану.

Професор нагадав деякі загальні відомості та почав формулювати конкретніші дії.

– По-перше, треба створити непроникну загорожу території від диких тварин (поставити чи відремонтувати паркани…).

Він неквапливо роз’яснював, іноді навіть показував жестами, як підступні бродячі собаки можуть підрити загорожу, залізти на територію і поширити ненависну інфекцію. Потім він докладно пояснював, що слід знищувати бур’яни, аби вони не стали прихистком непроханих гостей.

– По друге, боротьба з гризунами…

Мудрий свинар розповів, що криси та миші можуть півроку бути переносником хвороби, через що їх потрібно безжально знищувати, розкладаючи отруту в усіх кутках підприємства. А для того, щоб сірим ворогам важко було мігрувати з прилеглих ланів, ще й повністю викошувати та випалювати гербіцидами будь-яку зелень на території підприємства.

–  По третє, варто розподілити потоки свиней. Слід зробити так, щоб групи свиней, які перехворіли, себто є потенційними носіями інфекції, в жодному разі не контактували з тваринами, які отримали профілактичну дозу специфічного препарату. Для цього треба обмежити кількість працівників у приміщенні. Свинарів, що обслугуватимуть оздоровлене поголів’я, бажано максимально ізолювати від іншого колективу – вони повинні приходити на годину раніше, окремо приймати душ перед початком робочого дня, переміщуватися окремою стежкою і навіть нарізно обідати. Їхню одежу та чоботи слід прати, пропарювати й зберігатися окремо. Це мають бути найдосвідченіші та найвідповідальніші працівники, які здатні вирішувати самотужки більшість із повсякденних проблем.

Містер Джон цього вечора багато розповідав про безпрецедентні заходи, які необхідно проводити на підприємстві. Яскраво змалював і те, що чекає господарство в разі невдалої програми оздоровлення, та ясно дав зрозуміти – шансів на програш значно менше, ніж на перемогу.

– Це тільки гра! – на останок, із посмішкою промовив Джон, вирішивши підбадьорити слухачів.

Учасники наради лише втомлено посміхнулися у відповідь.

***

«Уперед, падлюки!», – голосно й сердито кричав Рудий, штовхаючи юрбу зляканих свиней прогоном. Це був останній шлях у житті тварин – від клітки, в якій вони провели більшу частину свого життя, до скотовозу, що повезе їх на м’ясокомбінат. Злякані свині пручалися як могли: пронизливо верещали, зупинялися, як вкопані, розверталися, в надії прорвати оборону свинарів, але все дарма. Рудий усвідомлював, що свиням байдуже до того, що він кричить і як, але саме такі викрики придавали йому сил. І він кричав ще завзятіше, коли одна з свиней спробувала прорватися крізь завісу червоного пластикового щита, яким свинар перегороджував шлях назад. Як не дивно, але після лайки тварина підкорилася і, наввипередки зі своїми побратимами, заскочила на майданчик ваг. Декілька секунд тиші, поки управляючий знімав показники з електронного табло, потім відчинив двері ваг, випускаючи свиней уперед. Рудий уперся щитом і на всю силу, що була в його грудях, протяжно вигукнув «І-і-і-і-і-а-а-а!». Свині відсахнулися та побігли прогоном до виходу. Невідворотність свинячої долі була цілком природна й зрозуміла, через що їх відчайдушний супротив лише більше дратував свинарів.

Хоча Рудий і працював свинарем, утім, він ненавидів свиней. Йому були огидні ці самовпевнені волохаті пики з вивернутим слизьким п’ятаком, його охоплювала відраза, коли відчував ковзкі фекалії в себе під ногами або, ще гірше!, коли забруднював ними руки. Давкий кашель стискав горло, коли доводилось по декілька годин на день дихати нестерпним їдучим смородом приміщення, в якому жили свині. Рудий дурів від обурення, коли свині тягнули його за штани, або коли несподівано боляче кусали. Та попри ненависть, він працював на свинокомплексі – заробіток тут був достойний, та й у селі більше працювати ніде.

Праця свинаря на багатотисячному відгодівельному комплексі полягає не в тому, щоб годувати свиней, і не в тому, щоб прибирати за ними гній – про це дбають чудодійні механічно-електронні системи, головне завдання свинаря – «ганяти» свиней. Їх справді, весь час доводиться переганяти: привезли – вигнати з машини, поки перебувають на відгодівлі – декілька разів пересортувати корпус, відбираючи слабких, ну а як виросли – виштовхати на скотовоз. Робота ця доволі важка, крім чоловічої сили потребує особливих вмінь та навичок. По перше, свині ніколи не йдуть самостійно туди, куди насправді потрібно: вони або стоять, як вкопані, або розвертаються і починають бігти назад чи в протилежний бік. До того ж який би не був широкий прогін, свиня все одно, начебто випадково, боляче стане на ногу чи притисне до стіни. По-друге, свині рідко роблять щось мовчки, хіба що сплять. Галас, який вони спричинюють, оглушає, примушує вібрувати всі внутрішні органи, доводить до сказу навіть найстриманіших працівників. По-третє – сморід! Ясна річ, свині не смердять самі по собі, а от їхні фекалії, особливо коли інтенсивно випаровуються в спекотну погоду чи висихають на їхній шкірі й перетворюються на їдку пилюку, здатну забивати носи та обпікати легені працівників.

Власне, Рудий не завжди був погоничем свиней. Колись, виїхавши до міста, він працював майстром зі зварювання металевих конструкцій на великому заводі, заробляв при цьому непогані гроші. Та, на жаль, постійне блимання перед очами електричної дуги сильно посадило зір, та й легені не залишились байдужими до металевої сажі – довелося кидати цю справу. Влаштувався в охорону. Робота так собі, як то кажуть, «не бий лежачого». Мав гарні заробітки. Зустрів цікаву жіночку, Наталку, що працювала поряд, у ларьку, закрутив серйозні «шури-мури», не звертаючи уваги на те, що в обраниці була донька. Втім, робота в охороні «накрилася» і він вирішив, хоча й зовсім неохоче, повернутися в рідне село. Зароблених статків вистачило на хату, вкриту очеретом, та деякі хатні потреби. Працювати влаштувався спочатку до фермера, звідки звільнився через невиплати, а потім уже прийшов на свинокомплекс.

Працювалось Рудому важко – смертельно втомлювався, особливо в дні, коли відвантажували свиней на м’ясокомбінат. Крім того, легеням, ушкодженим сажею від зварювання металу, насичений свинячий сморід зовсім не йшов на користь. Звісно, що незадовільний стан здоров’я Рудого був помітний для інших роботяг. Хтось відкрито глузував зі слабкості та підсліпуватості Рудого, хтось мовчки співчував, але робота є робота – ніхто не виконуватиме подвійну норму, щоб дати змогу слабкому відпочити і при цьому отримати ті самі гроші. Наталочка ж, замість того щоб підтримати свого обранця, несподівано почала вередувати: мовляв, «у дворі повно чоловічої праці, а він прийде з роботи та спить». Щойно господар показувався в дворі, не важливо був він втомлений, чи не дуже, йому загадувалось безліч завдань. Рудий знаходив у собі сили і намагався сумлінно виконувати обов’язки. Та господиня рідко бувала задоволена. Взагалі, улюблена тема Наталі для «свердління мізків» була бідність, у якій вона вимушена мешкати, завдяки недотепі чоловіку. Сама вона не працювала, та й особливо не шукала можливостей підзаробити, а ось із Рудого «не злазила», докоряючи за те, що справжній чоловік повинен заробляти набагато більше. Дивно, але донька Наталі, Оленка, Рудого поважала і розуміла. Вона могла його вислухати та підтримати, частенько прохала зводити її на риболовлю, де Рудий мав короткий відпочинок. Утім, матері це було не до вподоби.

Незадоволення співмешканцем часто виливалося в гучні скандали зі сльозами, розбитим посудом, нерідко доходило до стусанів. Після такого терпінню Рудого приходив край, алкогольна мікстура, на деякий час допомагала забути про неприємності, та вигадлива Наталочка вміло цим користувалася: гірко плакала на людях, демонстративно кульгала чи виставляла на показ синці, звинувачуючи Рудого в безпробудному пияцтві.

Так Рудий і жив – на роботі втомлювався від свинячих пик, а вдома не давала спокою миловидна зовні та пекельна всередині Наталя.

Одного разу відбулася розмова з начальником цеху. Шеф спочатку спробував пояснити якісь, віддалено зрозумілі для Рудого, проблеми зі здоров’ям свиней, потім декілька разів зупинився на слові «карантин», і лише після цього запропонував Рудому стати одному на групу свиней. Він пригадав, що Рудий достатньо досвідчений та зможе без жодних проблем не тільки за свинями приглянути, а й виконати необхідні ремонтні роботи. Також шеф повідомив, що Рудого, на час перебування в ізольованому корпусі, буде звільнено від участі у свинячих перегонах. Звісно, це було радісною новиною.

Групу свиней завезли з особливими пересторогами. Усіх свинарів, після того як вони прийняли душ, переодягли в чисті роби, наказали одягти гумові рукавички та грубі бахіли. Приймали свиней не через загальну галерею, а через запасний, зовнішній, хід, для цього слюсарі навіть склепали пересувну естакаду. Помилуватись на відвантаження прибули керівники та спеціалісти господарства, які поважно спостерігали, даючи свинарям поради.

Новоприбулі поросята пручалися як тільки могли. Попри те, що в них було всього-навсього по тридцять кіл живої маси, і шлях від машини до клітки становив із півсотні метрів, примусити їх рухатися вперед було не так то й просто. Свині не хотіли виходити з машини, вони забивалися в кутки, тікали від брами вглиб кузова, стрибали одна на одну, збивалися докупи, просто завмирали, а іноді бігали по колу, здавалося, шукаючи щілину для того, щоб вирватися назовні. І, звісно, верещали, злякано й несамовито, що лише озлоблювало свинарів. Та вони, знаючи, що за ними пильнує начальство, стримано виштовхували упертюхів із кузова та криками гонили їх.

Після того, як загнали в карантинний корпус останнє порося, шеф простягнув Рудому навісний замок із встромленим у нього ключем. «Ти ж дивись, щоб там усе було в порядку», – загадав шеф, на що Рудий невиразно мугикнув.

Наступного дня розпочалася майже тримісячна вахта Рудого в карантинному корпусі. Його це зовсім не лякало. Це на слух трохи боязко сприймалося «один на півтори тисячі свиней». Головне, щоб поїлки працювали, годівниці заповнювались кормом, вентиляція не відмовляла, а свині, куди вже дінуться, будуть їсти, дихати, ну і, звісно, гадити без пам’яті. Утім, траплялося і підчищати за поросятами, так би мовити, підтримувати порядок, але то не було такою вже й важкою працею.

За кілька перших днів він звик до одиноцтва. Йому навіть подобалося те, що він приходив на годину раніше від інших, мав змогу спокійно, без галасу, метушні і штовханини, прийняти душ та одягтись. Обідати, щоправда, самому було неприємно. Зазвичай під час обідньої перерви «травили» анекдоти, грали в шахи, або просто теревенили, а одному не хотілося довго сидіти в столовці. У корпус заходив він теж із цікавістю. Його тішило те, що крім нього сюди взагалі ніхто не заходив, хіба що ветлікар зранку швиденько пробігав, видивляючись хворих, та раз на тиждень з оглядом навідувався шеф, отож свинар, відчуваючи свою зверхність над свинями, щоранку при вході в корпус, викрикував так голосно, наскільки хватало духу в його просмалених легенях – «Доброго дня, падлюки!». Свині від несподіванки перелякано підскакували зі своїх місць, сполохано рохкали та завмирали в спробі розпізнати джерело галасу. Рудого це радувало, як малу дитину, коли вона пробігала крізь зграю голубів. Під час обходу своїх «володінь», коли доводилось стрибати зі станка в станок, а особливо, коли змушений був вигортати гноївку або щось ремонтувати, його обступали свині. Вони жадібно обнюхували Рудого, тицькались у ноги своїми писками, шарпали штани та чоботи, найнахабніші не те що пробували на смак, а й по-справжньому штовхали і боляче кусали його за ноги. Звісно, що такого свинар стерпіти не міг. Він роздавав стусанів на всі боки, але це не могло «пригасити» природну цікавість свиней, вони тільки більше «заводились» і, як завжди, обурено верещали, доти, доки Рудий перебував на їхній території.

Під час одного такого візиту Рудий зустрів цікаве створіння. Звісно, це було порося, але воно було руде – від кругленького п’ятачка до гостреньких ратиць. Руденькі ворсинки на його тілі світилися навіть від тьмяного освітлення, а коли воно проходило крізь сонячне проміння – спалахувало, немов окраєць вранішнього сонця. І поводилось воно незвично: поки інші поросята атакували свинаря, або спесиво втікали від нього, це стояло десь осторонь і уважно придивлялося до чоловічої фігури, воно наче дивувалося тому, як така химерна істота взагалі може існувати. Рудий теж примітив це порося – по-перше, воно одне на весь корпус було повністю руде. Були звісно рябенькі, були на половину коричневі, але таке було одне. По-друге, Рудий відчував на собі його уважний погляд та обережну цікавість. Коли свинар відважився і наблизився до цього незвичного поросяти, воно не втікло, а порохкуючи, пішло назустріч. «Оце справжній рудий, не те що я» – розмірковуючи, промовив Рудий, чухаючи поросяті за вухом, яке воно з задоволенням підставило. Річ у тім, що прізвисько «Рудий» виникло не через колір волосся чи ластовиння на обличчі, це скорочення-спрощення прізвища. По-третє, чухаючи порося за вухом, свинар відчув якесь небувале досі задоволення.